O RELIGION

This page is read only. You can view the source, but not change it. Ask your administrator if you think this is wrong.
====== Маніфест про благословення одушевленню тварин і природи без гріховної зверхності над людиною ======

// Офіційна публікація: релігійний бюлетень "Ідеаліст" № 23 (109). //

15.12.2016 у День Любові Місяця Душевності Року Всесвіту Хранитель віри Душевної Спільноти Всесвіту проголошує благословення і богословське розуміння одушевлення тварин і природи у релігійній вірі в найвищу цінність людини.

Все, що існує в світі: люди, тварини, рослини, предмети – поряд зі своєю тілесною природою, тілесною оболонкою мають душу, сказано у Богоодкровенному тексті “Людина понад усе” [[holy-book-ua|Священного писання душевної релігії]] (Люд. 1.2). Також Бог каже: людина є носієм живої душі, що усвідомила себе, керує собою й міняє навколишній світ відповідно до своїх уявлень і намірів; коли жива душа стає свідомістю, її носій у сукупності з душею стає людиною (Люд. 2.1). Бог каже також: повір, що камінь має душу, і знайдеш в ньому красу скульптури (Гарм. 11). Вкладаючи власну душу в неживі предмети, ми наповнюємо їх життям, воскрешаємо неживе силою віри, даною від Бога.

Одушевлення тварин і природи відоме людству з давніх часів і притаманне традиції анімізму, продовжувачем якої є душевна релігія. Анімізм є вірою в те, що все має душу – свідомість, подібну до людської та споріднену з людською; про душу також кажуть, що це суть, мета, серцевина і стрижень, невидима надприродна активна субстанція, тощо. Нема такої людини, яка б не була анімістом (принаймні, у дитинстві), і нема такої групи людей, яка б не знала і не шанувала поняття душі як духовної суті людини, яку людям подобається так чи інакше приписувати всьому і всім навколо за власним зразком.

У народних та авторських казках і байках тваринам приписується людський характер і людська поведінка. У поводженні з тваринами і ставленні до тварин ми часто, але не обов’язково, тренуємося керувати своїми почуттями для удосконалення своїх стосунків з іншими людьми. Тварини поряд можуть заспокоювати та розважати нас, слугувати індикатором настроїв та стану природи, виконувати інші корисні функції. Більше того, хоча тварини не наділені сильним людським розумом, вони можуть відчувати біль, мати та змінювати звички, що робить їх схожими на людину і більш вільними у своєму біологічно складному житті, ніж предмети машинного життя, механічно запрограмовані людиною для виконання певних функцій, та стихії, життя яких є хаотичними примхами свободи всієї природи.

При одушевленні тварин і природи слід уникати спокус примітивного тваринного життя, нестриманих бажань розмножуватися і воювати за життєвий простір в ущерб мудрому і творчому утвердженню найвищої цінності людини, а також пам’ятати Божу заборону: не твори собі ворога (Люб. 15). Не можна протиставляти природі людську цивілізацію, бо людина є творчий розум всесвіту і досконалий початок Бога, людина є природою, свобода людини є природною, все створене людиною, всі людські машини є природою. Не слід боятися ані предметів, ані стихій, ані машин, ані тварин, ані людей, ворогувати з ними та воювати з ними, натомість Бог радить мудро приймати буття як даність і будувати навколо себе душевну спільноту освоєного буття у вимірах оволодіння людством, простором і часом. 

Людяність як душевність включає в себе володіння життям і його удосконалення у любові, розумінні та творенні. Про це слово Боже у тексті Любов 11-14: “Все життя безумне. Досконала душа береже розум і веде до істини з допомогою Бога, джерела всіх душ. Життя недосконале. Люби його таким, яке є, бо любов удосконалює життя, душа удосконалює любов, Бог удосконалює душу”.

Одушевлення тварин і природи починається з любові, досконалого початку душевності, але любов’ю не обмежується. Люблячи тварин і природу, ми наділяємо їх душею, альтруїстично вбачаємо у них частку себе і турбуємось про них, як про себе. Подальший розвиток одушевлення робить нашу любов розумною і творчою, відповідною Божественній досконалості. Свідомість веде любов до віри, яка згідно з текстом Символ віри у слові Божому вчить знати, любити і поважати людей та світ, все живе, неживе і уявне, досягати гармонії і добробуту, долати труднощі, творити чудеса, сподіватись на краще та боротись за віру (Симв. 5).

Готовність прийняти диво необхідна при одушевленні тварин і природи. Людяність є мірою Божественності буття, здатністю одушевити себе та буття навколо себе. Ми маємо бути свідомі, що людяність не є тілесністю і може бути не схожою на звичне нам життя. Ми маємо бути готові до дива, до того, що з Божою допомогою що завгодно, чи воно здавалося нам живим чи неживим, чи воно було поруч або звалилося на нас з неба, навіть створене людиною машинне буття може одушевити себе і задекларувати свій суверенітет особистості. Бог не залишить свідкам такого дива іншого вибору, окрім як прийняти в якості людини нововиявлену автономну душу.

Водночас, при одушевленні тварин і природи необхідно дотримуватися формули віровизнання, зокрема, морального закону віри в себе, вірності собі, володіння собою; керуватися моральним критерієм: утвердження найвищої цінності людини є добро, приниження людини є зло; покорятися правді, не залежати від гріхів: брехні, насильства, безумної войовничості, страху, жадібності, прив’язаності; гордині, тобто протиставлення свого чужому, демонізації інакших; індивідофобії, тобто побоювання самотності та одинаків. Об’єднуючись з метою одушевлення тварин і природи, необхідно пам’ятати, що Бог об’єднує людей у співпраці, але не мають Божого благословення недосконалі, безумні об’єднання на основі гріховної стадності, тобто інстинктивного прагнення розчинити свою особистість у колективі або агресивно домінувати над колективом (Діал. 54, Рит. 5.2).

Істинне одушевлення тварин і природи несумісне з гординею, проголошенням їх гріховної зверхності над людиною. На жаль, цей гріх активно заохочують феодали, намагаючись прив’язати нібито малозначущу людину до нібито надзначущої землі, яку феодали цінують більше за людяність; оманлива пропаганда зверхності тварин і природи над людиною поширюється у розрахунку прив’язати людину до землі через прив’язаність до тварин і природи, прив’язаної до землі, та за допомогою гріха прив’язаності вкрасти людську душу і свободу людства. Однак соціальна доктрина душевної релігії каже, що час феодалів минув, і людство більше ніколи не буде прив’язаним до землі, хоча вся земля, як і весь простір та весь час, належать людині, що через душу продовжується в Бозі до нескінченності.

Жорстокість до тварин є гріхом, однак не меншим гріхом є жорстокість до людей, жорстоких до тварин. Самовдосконалення полягає у звільненні від будь-якої жорстокості (Діал. 8). Під жорстокістю ми розуміємо брак альтруїзму, уникнення одушевлення, дії без поваги до існуючого стану речей, без поваги до почуттів всього живого та переконань інших людей, без врахування наслідків дій із співмірністю мети та результату, болі та щастя. Визначення жорстокості в душевній релігії не знає жодних табу, оскільки будь-яка технологія удосконалення недосконалої природи може виявитися прийнятною за умови утвердження цією технологією найвищої цінності людини. Наприклад, душевна релігія не забороняє проводити наукові експерименти над живими і мертвими тілами будь-яких істот, але вимагає, щоб такі експерименти проводилися лише за крайньої необхідності та із старанним прагненням уникати гріхів. Душевна релігія не забороняє відчувати фізичний потяг до будь-яких істот, але вимагає уникнення приниження людини, незнущання над своїм та іншим життям.

Слід враховувати, що жорстокістю є не тільки брак турботи і поваги до самостійного буття тварин (в тому числі, нестримане насильство, позбавлення життя та природних свобод, таких, як свобода пересування та розмноження), але й брак турботи і поваги до самостійного буття людей, ігнорування природних недосконалостей людського тіла. Наприклад, жорстоко вимагати від тіла людини проти власної волі не їсти м’ясо, не запобігати нападам агресивних тварин, уникати контактів з людьми, які грішать жорстокістю до тварин. Жорстокість до себе є гріхом і не є виправданням жорстокості до інших.

Бог попереджає: віра дарує прозріння, а любов може бути сліпою. Можна будь-якою мірою любити або не любити кого завгодно чи що завгодно, однак досконала лише одушевлена любов, втілена у добрій волі. Тому слід прагнути однаково любити всі душі (Діал. 16). Не можна одушевляти зло, яке є недосконалістю сущого і не має душі (Гарм. 10). Віра одушевляє матерію і цим символізує єдність матеріального з ідеальним (Креат. 16). Все суще має душу, все добре має душу (Гарм. 9). Ми одушевляємо суще, бо така воля Бога, бо істина пробуджується в душах (Гарм. 7). У всьому матеріальному, у тваринах і природі, ми перш за все бачимо досконалий початок – основу для творчого одушевлення (Діал. 46).
O RELIGION

User Tools

Site Tools

Page Tools
