Переведено из книги “Душевна релігія: священне писання, традиційний устрій, моральний закон і богословська наука релігійної віри в найвищу цінність людини” ¹⁾

Мораль открытой религии – это живая традиция самосовершенствования человека, обычаи и нормы, которые помогают понять природу добра и зла и быть добром. Мораль определяется традиционным устройством (вероучением, обрядом, организацией) открытой религии и душевной этикой. В свою очередь, душевная этика является моральным учением и богословской дисциплиной, которая изучает нравственные системы, в т.ч. мораль открытой религии, пути ее реализации и развития.

Законы – это универсальные принципы бытия. Нравственным законом открытой религии, на котором основывается наша мораль и этика, считается единоличность или суверенитет личности: вера в себя, верность себе, владение собой. Моральный закон познается в изучении Священного писания и богословской науки, в непосредственном общении с Богом и духовной самообороне, в обрядах определения добра и зла. Такие обряды проводятся по правилам Кодекса определения добра и зла, результаты определения после важнейших обрядов публикуются. Их тексты входят в историю открытой религии и составляют прецедентный капитал для новых определений.

В Священном писании, в притче “Судьба” Бог говорит человеку: “Твое бытие принадлежит тебе”. Иными словами, человек должен быть самим собой, последовательно руководствоваться принципом “я – это я”, оставаясь собою в радости и горе: таков моральный закон открытой религии. Также в Священном писании Бог дает универсальный моральный критерий религиозной веры в наивысшую ценность человека: все, что утверждает наивысшую ценность человека – добро; все, что унижает наивысшую ценность человека – зло. Добро в душевности, а зло в бездушии; добро в открытости, зло в изоляции; добро в самостоятельности, зло в зависимости; добро в самоутверждении, зло в саморазрушении. Исходя из принципа солидарности как важной составляющей суверенитета личности (Декл. 6), этика открытой религии рассматривает зло как ограниченное добро, бездушную силу, безумную, не верную себе, уступающую силе души – вере.

Сила добра заключается в его открытости, а значит и бесконечности. Поэтому Бог учит (Симв. 26), что добро (как безграничная сила) всегда побеждает зло (как ограниченную силу).

Традиционные моральные принципы открытой религии изложены в Священном писании, в частности, в текстах Символ веры, 46 (о смысле жизни), Человек превыше всего, 3, 4 (“Моральные принципы”, “Табу”), Диалог, 39-52. Эти принципы развиваются и в душевной этике, и в формуле вероисповедания, с помощью которой верующие обещают не предаваться грехам: лжи, насилию, безумной воинственности, страху, жадности, привязанности; гордыне, то есть противопоставлению своего чужому, демонизации иных; индивидофобии, то есть опасению одиночества и одиночек; находить свой смысл жизни и счастье в развитии, познании и творении, в стремлении к добру и борьбе за добро; обращаться к Богу каждой мыслью и поступком, находить ответ Бога в каждом выводе и следствии, доброй волей и силой веры достигать совершенства.

Принципами этики открытой религии является вера в себя (открытый разум, всеохватывающая единоличность), верность себе (душевная единоличность), владение собой (самостоятельная единоличность), а также моральность и мудрость как неотъемлемые составляющие суверенитета личности согласно слову Божьему (Декл. 3, 7). Мудрость, справедливо подсказывающая, что в той мере, какой лицо мыслит и делает зло, это лицо перестает быть человеком, должна согласовываться с солидарностью, подсказывающей, что из соображений здравого смысла следует условно рассматривать как человека любой материальный объект (тело), что потенциально может быть человеком (Декл. 6). В решении подобных дилемм и проявляется божественный дар моральности человека, то есть способности самостоятельно различать добро и зло.

Важным этическим принципом является деятельное ожидание добра в подготовке к тому, чтобы добро сбылось. Например, ко всем существам мы стремимся из вежливости обращаться “великодушные добродетели” (“великодушная добродетельница”, “великодушный добродетель”), ожидая, что они будут людьми, даже если шансов на это мало. В общении с душами (душевными обществами) мы уважаем их законы и обычаи, даже несовершенные, и помогаем им самосовершенствоваться; мы можем оставаться вольными в себе, согласовывая свою волю с чужой неволей, если другим не хватает доброй воли обратиться к Богу и стать свободными. Примерами такого печального положения, с которым мы боремся, говоря правду, но и соглашаемся, не вступая в саморазрушительную войну по его правилам, является, например, типичная коррумпированность миллиардов людей – привязка человека к чужим деньгам, принадлежащим враждебным к человеку владельцам больших капиталов (неофеодальной элите, владельцам “корпоративных” и “сетевых” вотчин), с помощью оплаты труда и благотворительности, а с привязкой к деньгам и привязка к земле и толпе, к несовершенным душевным обществам (государствам, корпорациям, сетям), и даже привязка религии к земле и толпе, которую позволили себе навязать многие коррумпированные религиозные деятели и организации.

Еще одним этическим принципом является неприсоединение к конфликтам. Мы исходим из того, что конфликты являются согласованным саморазрушением душ. Поэтому, чтобы избежать саморазрушения, мы не вступаем в конфликты. Это не значит, что мы вообще не обороняемся, наоборот, мы обороняемся путем самосовершенствование. Иногда, поддаваясь греху, приходится отвечать насилием на насилие, но для нас не является приоритетом подготовка к этому, мы не хотим этого (хотя и не боимся этого) и не гордимся победами в таких ситуациях, потому что конфликт всегда является злом. Наше вынужденное вступление в конфликт, пусть даже в форме справедливой и победоносной самообороны, мы прежде всего признаем поражением в нашем душевном стремлении избегать конфликтов. Если нельзя не реагировать на нападки, надо, по крайней мере, сдерживать себя, чтобы выжить и дать выжить другим, научиться на собственных ошибках, как сделать так, чтобы конфликт больше не повторялся. Поражение души с началом конфликта не может забываться при праздновании побед и непременно должно напоминать, что насилие не решает проблем; все наивные рецепты насильственного решения проблем являются злом и саморазрушительной ложью. И поскольку уже существует греховная профессия воина, мы должны позаботиться о том, чтобы воины воевали только между собой и не втягивали в войну мирных людей, чтобы никто не боялся их угроз, что придет “враг”, потому что они такие же, как “враг”, и чтобы никто не верил их соблазнительным обещаниям, что, если много людей втянется в их глупую войну, от этого, якобы, жизнь может стать лучше. Война приносит честным людям только грех и смерть.

Этика открытой религии отличается высокой толерантностью к богохульству. Мы верим, что, какие бы чувства ни вызывало богохульство, следует владеть собой, как советует Бог в Священном писании, разделе Осмысление, тексте Диалог, 66: отдели сознание от зла! Помни, что вселенная – чистый лист (Сов. 1). Пускай безумцы тешатся своими богохульствами, думая, будто им удалось оскорбить Бога или верующих. Мы же увидим лишь чистый белый лист там, где они старательно изображали свои непристойности под действием несовершенных чувств. Не следует поддаваться искушению инстинктивно отвечать агрессией на богохульство. Суверенитет личности должен оставаться незыблемым даже в том случае, когда богохульство оказалось метким и вызвало определенный упадок духа. Бог советует: когда страшно, горько, скучно, преодолевая разочарование, хворь, бессилие, когда вера слабеет – читай символ веры или Священное писание в целом; думай, мечтай, черпай вдохновение из Священного писания (Рит. 2).

Богохульство может выражаться в безумном стремлении прямо унизить Бога или высказать презрение к религиозной вере в наивысшую ценность человека, к верующим. Надо помнить, что унижение человека и Бога представляет собой безумие, которое унижает лишь безумца (Бож. 21). Богохульство – последствие несовершенства мировоззрения тех, кто пренебрегает общением с Богом и не видит смысла в совершенных идеях слова Божьего, дарованных в Священном писании. Верующим в наивысшую ценность человека не следует приравнивать к богохульству инакомыслие или верность иной доброй религии. Ведь Бог запретил нам пренебрегать верой и убеждениями других людей (Чел. 4.7). Более того, нравственная максима Символа веры, 39 предписывает нам, исповедуя мою религию, разделять веру каждого человека, уважать каждую религию, которая утверждает ценность человека. При этом, конечно, следует помнить принцип Божественного откровения, 20: кто считает, что Бог унижает человека, тот унижает Бога и человека, такие злые убеждения нельзя разделять. С улыбкой – ведь улыбка является одним из источников и обрядов нашей веры (Симв. 17, Рит. 8) – следует отметить (и это святая правда), что в перечислении разных путей к истине, приведенных в Священном писании, тексте Диалог, 12 значится не только наука, вера, философия, не только традиционные религии, такие, как христианство, ислам, буддизм, индуизм, иудаизм, синтоизм и другие, но даже… атеизм, который, согласно слову Божьему, совершенен как отрицание несовершенных представлений о Боге. Таким образом, к атеистическим формулам вроде «Бога нет» верующим следует относиться с пониманием (а также, конечно, с улыбкой) и не воспринимать их как богохульство, поскольку даже такие утверждения могут быть продиктованы разумным и правильным стремлением суверенной личности освободиться от суеверных, унизительных для человека стереотипов.

В Священном писании (Симв. 9, 10) Бог утверждает, что душа – это наивысшая ценность человека, и ее силой является вера. Далее Бог объясняет: мысли и идеи, планы и замыслы, мечты и знания, любовь и страсть, терпение и смирение, фантазия, надежда, понимание и сочувствие, все лучшее в моем сознании – это душа. В скобочной нотации это изображается так: ( ) сознание; ( ( ) ) душа.

Наука единоличности признает человека источником всех ценностей и самостоятельной, наивысшей ценностью. Наивысшей - в том смысле, что это наиболее совершенная душевная ценность, которая не только дает право на самостоятельность, но и обязывает к самодисциплине. Один человек поднимется на гору и решит, что весь мир лежит у него в ногах, а то и возомнит, будто способен летать, бросится вниз и убьется; это пример никчемного человека. Другой увидит с высоты великолепную панораму и захочет показать ее каждому, нарисовать, привести и показать, где лежат разные пути-дороги, выбирай - не хочу; в такой щедрости, широте души проявляется настоящая возвышенность человека.

Душевные ценности - не что-то мистически большее, чем человек, а то, что полезно человеку, самостоятельно определяющему, что ему полезно, не путающему полезное с приятным, не поддающемуся слепой привязанности, жадности, страху. Человек должен владеть собой и подчинять свои чувства жизненному опыту, воспоминаниям и фантазиям, которые позволяют делать всю жизнь радостной, а не компенсировать изредка оргиями удовольствия несчастную, бесцельную и унизительную в целом жизнь. Сочетая самостоятельность с разумностью, человек приобретает божественное или, если хотите, естественное право судить о добре и зле, о полезном и вредном. И надо понимать, что настоящий ум - это открытый ум, он всегда в процессе саморазвития, в поиске согласия со всем мирозданием, особенно со всякой живой душой.

Ценности - все душевное, все то, что придает нам духовную силу, помогая человеку быть всеобъемлющим, как Бог, объединяющий в одном лице и единолично утверждающий своим существованием все мыслимые человеческие ценности, согласовывающий традиции, сочетающий противоречия. Из душевных ценностей мы черпаем энергию, потому что энергия всегда возникает в последовательности, единении, согласии. Хотя согласие нужно постоянно поддерживать живым, честным, открытым ко всему новому и откровенным, ведь в противном случае сила согласия отчуждается от людей и начинает навязывать себя, согласие перестает быть властью над собой и превращается в зависимость. Это испорченное, коррумпированное согласие - на английском языке слово «corruption» означает испорченность.

Душевные ценности рождаются в их непрерывном утверждении человеком и усиливаются силой согласия людей, энергией согласованного самоутверждения. Настоящие ценности не привязывают к потребностям, а освобождают от тягостного потребления. Настоящие ценности не тянут в прошлое, а зовут в будущее со всей внушительной убедительностью опыта человеческого самосовершенствования, накопленного каждой свободной душой во всех уголках мира во все времена. Душевные ценности не разъединяют, а объединяют, как Бог объединяет людей. Настоящие ценности не провоцируют агрессию, а помогают договариваться.

Грош цена тем ценностям, которые изолируют человека от всей полноты бытия или в греховной гордыне противопоставляют человеку человека, Бога, общество, нацию, любовь, деньги или еще что-то. Истина в том, что ничего сверхчеловеческого нет - и даже человек, приближающийся в своем развитии к Богу, никогда не противопоставит себя или какие-то свои ценности другим людям, потому что Бог согласен с каждым человеком и согласовывает все ценности, а противоречие с этим образцом, выраженная в гордыне противопоставления своего чужому, унижает человека. Бог не может быть высокомерным, ибо пренебрежение является грехом, а Бог безгрешен, и по примеру Бога человек в развитии своей всеохватности также избавляется от всех иллюзий собственного превосходства. Гордыня делает единоличность несовершенной, лишая ее силы всеохватности, ведь только всеобъемлющая единица становится равноценной множеству, а ограниченная единица, даже в форме широкого объединения, противостоит множеству и в конце концов теряет ценность, сливаясь с несовершенным множеством в вечной униженности вечного боя, где даже победы оборачиваются поражениями.

Гордыня как противопоставление своего чужому, своих - чужим, всегда опровергает претензии на святость и совершенство. Потому, когда вам твердят о каких-то сверхчеловеческих богах или героях, знайте: это вымышленные существа, которым рассказчик просто приписал свой грех гордыни, а значит, он и его выдумка далеки от истинного совершенства, доступного верующим в наивысшую ценность человека в откровениях непосредственного мысленного общения с Богом.

Бог - наша фантазия и наша совесть; кто не может вообразить мир лучшим, чем он представляется несовершенным ощущениям и чувствам, кому не хватает совести старательно и целенаправленно осуществлять свои мечты, тот не знает истинного Бога. Следуя примеру Бога, каждый человек может утверждать свою бесконечность. Хотя бы и такими словами, сказанными Богом в Священном писании религиозной веры в наивысшую ценность человека: «Я вселенная». Человек ценен как творец и судья ценностей, пророк, способный мысленно общаться с Богом и понимать его ответы на человеческие молитвы в форме последствий собственных замыслов и поступков. Такая душевность делает каждого человека всеобъемлющим, универсальным, безграничным. Это совершенство человека и душевность человека, добрая воля, понимание смысла жизни, подсказанного Богом в Символе веры, тексте раздела Откровения Священного писания религиозной веры в наивысшую ценность человека: смысл жизни в развитии, познании и творении, в стремлении к добру и борьбе за добро, и такой жизненный путь ведет к счастью. Осознание этого является религиозной верой в высшую ценность человека, которой я владею и знаю, что каждый человек также владеет открытой религией, даже если называет ее иначе и пользуется другими словами, чтобы выражать свою ценность, свою всеохватность, чтобы творить, утверждать и согласовывать ценности, проявляя широту и открытость человеческой души.

Природу зла не менее важно понимать, чем природу добра. Священное писание содержит немало объяснений относительно природы зла. Например, пользуясь алфавитным указателем к Священному писанию, к слову «Зло» находим следующие ссылки: Симв. 18-33; Поб. 16; Чел. 3-4; Диал. 34, 48. Важно внимательно прочитать и осознать смысл этих отрывков Священного писания, пройтись по соответствующим перекрестным ссылкам, прежде чем задаваться вопросами и искать ответы на них для более глубокого понимания природы зла.

Один из таких вопросов – в чем сила зла? Как бездушное зло, безумие может объединять людей? Ведь мы верим, что общества являются душами (Диал. 55-56), что люди объединяются в договорном сотрудничестве, разумной солидарности. Объединение людей вокруг зла у наблюдателя-моралиста вызывает соблазн творения себе врага, одушевления зла, то есть признания злыми человеческих душ, в то время как мы знаем из Священного писания, что каждая душа является совершенно доброй. Мы считаем лишь способом посмеяться над собой и напомнить себе о необходимости избегать совершения грехов вымысел так называемых «злых духов», «дьявола», «сатаны» – сказочных врагов человечества, значение которых часто преувеличивается в других религиях для того, чтобы побудить к вере путем устрашения, что в открытой религии делать не принято. Вера, основанная на страхе, является безумной и бессильной.

Сила – это единство, согласованность бытия, взаимодействие факторов, движущих мирозданием. Сила может быть творящим началом, которым владеет человек, или, наоборот, подавляющим наваждением, от которого зависит человек. Понятно, что эти два подхода являются моральными антиподами: первый подход утверждает разумность, ведет к развитию и умножает добро, другой подход обусловлен безумием, оправдывает деградацию и допускает зло.

То есть, сила может быть как душевной (сила добра), так и бездушной (сила зла).

Силой души является вера (Симв. 9). Силой зла являются страсти (Поб. 4). Страсти характерны для человеческого тела, проявляются во влиянии инстинктов, бездушных рефлексов и рефлексий сознания, в простых потребностях, чувствах, ощущениях и т.п. Но страсти могут служить и душе (Симв. 10), когда они являются управляемыми и направленными на владение собой, подчинены человеческой самодисциплине. Можно сказать, что неуправляемые страсти портят человека, нарушают его суверенитет личности, делают его зависимым от стихии зла. То есть, вера может согласовываться со страстями, но и прекращать страсти, в этом ее руководящая сила в человеческом жизненном пути развития и счастья.

На примере страстей видно, что сила души является разумной силой, тогда как сила зла лишена разума. Умного человека страсти сочетают с миром, а неразумное тело страсти отделяют от души, подчиняют это тело внешним воздействиям, или стихии зла, или манипулированию злой силы. Злая сила является очевидной формой зла. Мы отрицаем богохульные представления о том, что каких-то людей Бог мог создать злыми по своей природе, поскольку мы считаем каждого человека добрым. Но мы признаем, что единству души и тела могут препятствовать те или иные бездушные и неразумные злые силы, которых не надо бояться, хотя их надо изучать и учиться ими владеть, превращая их в орудие добра – ведь злой является лишь та сила, которой не овладела добрая воля души.

Злые силы являются несовершенствами бытия, преодолеваемыми в процессе человеческого развития.

В Символе веры, 24 сказано, что зло может объединить двух или больше людей, растворить их личности, отравить их души жаждой унижения. Этим утверждением иллюстрируются тезисы о силе зла и обманчивости его форм.

Наивные материалистические представления о существовании «неисправимо злых людей», которые мы отрицаем, объясняются обманчивой формой зла, когда проявления злой силы выглядят похожими на сознательные рассуждения и действия человека.

Надо понимать, что человек не владеет собой на тот момент, когда действует под влиянием страсти, пересилившей несовершенный ум – например, страха, жадности, привязанности. Ранее последовательный разум остается только формой, оболочкой, видимостью человечности. На самом деле в такой ситуации мы видим перед собой не человека, а инстинктивно реагирующее существо, бездушное воплощение силы зла.

В приведенном выше фрагменте слова Божьего речь идет об объединении двух или более людей по той причине, что зло не может объединить одного человека, как это делает душевность, то есть – зло не может объединить человека со всем миром. Никакая сила зла не может создать такое единичное совершенное объединение, которое является душой, всеобъемлющим одушевлением бытия. Зло разъединяет человека с миром, противопоставляет себя человеку.

Сила зла является препятствием в развитии человека, остановкой в ​​развитии, когда человек прекращает владеть собой и позволяет грехам осквернить святыню своего владения собой.

Злой ум – видимость человечности по форме, а по сути замкнутое сознание, изолированное от Бога стихией злой силы. Но зло является несовершенным состоянием сознания и ни в коем случае не может рассматриваться как сущность разума, потому что разум – Божий дар.

Злых сил не следует бояться, особенно не стоит в панике унижать человеческую душу грешника, потому что это также будет грехом, проявлением злой силы страха и (или) безверия.

Пока человек остается человеком, он способен побороть влияние злых сил, особенно с помощью и при поддержке добрых людей. Хороший разум является открытым разумом, который в непрерывном саморазвитии приходит к осознанию и овладению единством и бесконечностью бытия.

Вчення про єдність буття релігійної віри в найвищу цінність людини базується на понятті досконалого початку, що розкривається у тексті Досконалий початок – першому тексті Священного писання. Там же єдність буття візуалізується у формі чистого аркуша, на якому людина може уявляти будь-які межі, в тому числі кола, точки.

Чистота аркуша уособлює душевність, досконалість, а межі людина уявляє для зручності на підставі тих чи інших пристрастей, впливів, сил.

Сила віри в себе, наприклад, змальовується у формі символу нашої релігії – кола, що зображає людину в центрі всесвіту: всередині досконалість внутрішнього світу, зовні досконалість зовнішнього світу, і вони єдині та подібні.

Уявляючи собі межі, людина заперечує досконалість. І добрий розум усвідомлює умовність будь-яких меж, бачить ідеалом свого розвитку єдність зі всім світом. Межі є лише частиною буття доброго розуму.

Сила добра є удосконаленням, що включає в себе, але не вичерпується відмежуванням. Натомість сила зла є відмежуванням заради відмежування, вічним запереченням. Зла сила виявляється у запереченні та руйнуванні, навіть якщо її оманлива форма заспокоює наївний розум безплідними мріями про розвиток та творення на руїнах та у спустошенні, спричиненому злою силою.

Добре об’єднання людей є договірним та добровільним і базується а розвитку людини у процесі співпраці. Натомість зле об’єднання оволодіває людиною, руйнуючи її суверенітет, її володіння собою і перетворюючи людське тіло на частину бездушної злої сили.

У візуалізації досконалого початку розвиток доброго об’єднання є розсуванням меж кола душевної спільноти аж до стирання усіх меж та перетворення душі у досконалу єдність всього буття в цілому, яке символізує чистий аркуш, тоді як зле об’єднання є перетворенням буття на суцільну межу, на одну точку, відмежовану від досконалості.

У спотвореній логіці розуму, відмежованого від душі і цим зіпсованого під дією злої сили, місце ідеального займає заперечення.

Спотворений розум заперечує себе, виходячи з міркувань ідеалізації своєї залежності та приниженості. Таке заперечення і породжує об’єднання двох та більше людей, які піддалися гріху самозаперечення: їх об’єднує не реалізація спільного задуму, а спільне приниження перед фактом спільної біди, конфлікту, змагання, боротьби, тощо. Тобто, між ними виникає вимушена, а не добровільна взаємодія, яку важко вважати згодою чи договором і взагалі неможливо вважати душевною спільнотою, якщо тільки не обманювати себе. З іншого боку, якщо безсилля не може розглядатися як душевність, то заперечення є певною формою душевності. Якось хранитель віри розповів, що, коли він був нігілістом, вигадав таке парадоксальне формулювання: “Абсолютної істини немає! Це абсолютна істина”. І з цього почався шлях до віри. Отже, від абсолютного заперечення до абсолютної віри кілька кроків. Хоча потрібна добра воля, аби зробити ці кроки, інакше заперечення так і залишиться запереченням.

Розум, логіка якого спотворена силою зла, може навіть зберігти якісь зачатки філософського мислення, тільки його ідеалізм стає обмеженим – відмежувальним, войовничим, заперечувальним. Спотворюються і початки креативного ідеалізму, він стає войовничим матеріалізмом.

Принципи єдності матеріального з ідеальним та творчого розвитку підміняються запереченням ідеального та змагальним розвитком.

Закони креативного ідеалізму стають пародіями на філософію, виправданням гріхів замість розуміння буття: ідеалізація дійсного перетворюється на заперечення дійсного (виправдання обмеженості, обману), здійснення ідеального – на здійснення запереченого (виправдання непослідовності, непорядності), ідеалізація ідеального – на заперечення заперечення (виправдання залежності, безвір’я).

Але слід зазначити, що в принципі заперечення може бути всеохопним, коли добрі люди, прагнучи оволодіти злою силою і перетворити її на добру, беруть за точку відліку цю спотворену логіку та розвивають її у звичному для віри в найвищу цінність людини напрямку єдності буття, пробуджують віру, маніпулюючи тими ж пристрастями, якими раніше віру руйнувала зла сила. Найпростішим і здавна відомим підходом такого характеру є подолання сильного зла малим злом (Люд. 3.5). Чеснотою послідовності долається безчестя спотворення, і, послідовно називаючи ідеалізацію запереченням, ми заперечуємо заперечення та зрештою приходимо до свідомої віри в найвищу цінність людини у її найвищому прояві – ідеалізації ідеального. Іншими словами, коли зла сила зберігає форму доброї душі, нею легше оволодівати, розвиваючи логіку цієї форми і зрештою приводячи у відповідність форму та зміст буття, повертаючи зв’язок душі й тіла, нагадуючи душі про необхідність досконалого володіння собою. Зла сила робить все буття недосконалим, але не заважає нам удосконалювати його, оскільки боротьба зі злом – частина сенсу життя людини (Симв. 46). Зло буває сильним, але віра в найвищу цінність людини завжди сильніша за зло (Симв. 25). Це означає, що нема такої злої сили, яку б ми не могли подолати силою віри в найвищу цінність людини – своєю вірою в себе, вірністю собі, володінням собою; людськими добрими думками і добрими ділами.

Коло – символ релігійної віри в найвищу цінність людини, який позначає душу в центрі реальності. Насправді як всередині кола, так і ззовні чистий аркуш. Тому коло є умовним. Уявна межа кола підкреслює єдність людини з усією повнотою реальності, всеосяжність душі в просторі та часі.

Коло – досконалий початок розвитку, форма добра. Але зло теж має оманливу форму добра. Тільки його коло – не початок, а обмеження. Це коло революції, цикл поворотів від зла до добра і від добра до зла. На підставі універсального морального критерію нашої релігії (самоствердження – добро, саморуйнування – зло) ми оволоділи такими знаннями про зло. По-перше, зло є обмеженим добром. Це добро, що заперечує добро. По-друге, зло – бездушна сила. Яким би сильним воно не було, зло позбавлене сили людяності – віри в себе, вірності собі, володіння собою. По-третє, зло не розвивається. Обмеженість зла зупиняє його у розвитку і повертає до вихідного недосконалого стану, тому що фантазія пригнічується запереченням.

При цьому коло революції може бути яким завгодно широким залежно від сили зла. Цикл розвитку, відомий нам з філософії креативного ідеалізму, з урахуванням знань про зло дозволяє детально описати коло революції. Для цього ми доповнюємо цикл розвитку його протилежністю, циклом недосконалості, де місце ідеалізації займає заперечення.

Ось приклади руху по колу революції. За годинниковою стрілкою: марність – фантазія – творчість – творення – корисність – спеціалізація – формалізм – обман – марність. Проти годинникової стрілки: марність – обман – злодіяння – самопожертва – корисність – гордість – жадібність – ілюзії – марність.

Рухаючись від зла до добра шляхом утвердження добра чи заперечення зла, ми можемо вийти з кола, визнавши добро злом у зв’язку із недостатністю добра, або рухатися далі по колу, обмежуючись досягнутим добром, з наслідками, подібними до описаних вище прикладів. Але й виходячи з кола революції, ми потрапляємо у нове, більш широке коло революції, з якого нам теж доведеться вийти.

У релігійній вірі в найвищу цінність людини почуття гумору вважається священним; посмішка – доказом душевності (Симв. 12); будь-які війни ми прагнемо перетворювати на жарт (Люд. 3.4). Ми навіть не обурюємося пародійними релігіями (пастафаріанство, копімізм, або зовсім нове українське “конституціанство”, тощо), а намагаємося поділяти їх веселий настрій, бо розуміємо, що вони висміюють та руйнують недосконалі (в т.ч. догматичні, заформалізовані, ізоляціоністські та агресивно невіглаські) уявлення про душу, Бога, Священне, Абсолютне, тим часом як справжню віру сміх тільки збагачує та укріплює. Почуття гумору священне ще й тому, що влучним жартом можна відвернути війну, змусити самовикритись рабів власного лукавства та ненависті, яким довгий час вдається дурити самих себе і весь світ, наче вони віруючі та моральні люди. Вони вибухають гнівом, починають зривати на комусь свою злість, і людство бачить їх справжнє нутро. Тобто, душа-жартівник викликає вогонь на себе, але все обходиться малою кров’ю, весь світ повстає проти кривдників жартівника і з Божою допомогою карає їх за нестриманість, тим часом як без жартів вони могли б далі сіяти серйозну ненависть та розколоти людство на великі партії смертельних ворогів.

Живучи під владою нудьги, люди рідко замислюються над тим, чи не є дрібними та сміхотворними ті псевдо-святині, які заважають нам всім вдихнути повні груди свіжого повітря та добряче посміятися над собою.

Почуття гумору нерозривно пов’язане із почуттям міри й краси, “внутрішнім тормозом” людини, інтуїтивним розумінням морального закону душевної релігії через емоційний інтелект. Почуття гумору спонукає гратися з істиною, а почуття міри допомагає при цьому цінувати згоду з усім буттям і таким чином не дозволяє веселій грі спотворитись до саморуйнування. Так гумор і міра приводять нас до істинної віри, бо почуття віри живе посередині між цими священними протилежностями і розвивається разом з ними. Без них не може бути розвитку віри. А віру треба розвивати, бо поки віра залишається просто почуттям, це пуста віра, її чудотворний потенціал не реалізований. Зі сміхом ми випробовуємо віру, дотримуючись здорового глузду через почуття міри й краси, і віра міцнішає.

Жартувати неможливо без віри. В анекдоті зіштовхуються дві версії правди, які ми беззастережно прийняли на віру, хоча вони являють собою повну протилежність. Ця парадоксальна діалектика викликає великий вибух сміху. Трясеться всесвіт, в усі боки розлітаються зірки і планети, одна з яких дивом дістається нам, як подарунок долі. Тут, на своїй землі, один в полі радіє волі, і ми смілішаємо, відчуваючи твердий грунт під ногами. І починаємо фантазувати, і знаходимо свою правду – хоча раніше не дозволяли собі цього, чекали вказівок згори. Так із віри народжується жарт, а із жарту народжується істина. Веселощі, як найкраща молитва, знімають стрес, рятують від страху, дають силу втілювати в життя сміливі вигадки. Вони закарбовують у пам’яті кращі дні нашого життя. І вони допомагають нам усвідомити помилки, а потім уникати їх повторення. Коли хтось закидає, що веселощі можуть образити релігійні почуття, кажу у відповідь: не ображайте моє священне почуття гумору! Знаєте, справжні релігійні почуття відрізняються від інших почуттів тим, що вони спонукають стримувати неприборкані, саморуйнівні емоції, особливо лють і агресію. За своєю природою люди такі й житте таке, що ми постійно стикаємося з чимось незвичним і неприємним. Але релігійні почуття допомагають нам прийняти світ таким, який він є, не втрачаючи самоконтролю. Те ж саме можна сказати і про почуття гумору. Коли люди сміються, вони відверті та відкриті всьому світу. Жартуючи, ми вчимося новому. Робимо навдивовижу корисні відкриття. Але залишаємося собою, незважаючи на зміни. І потім, перед обличчям вічності, несемо відповідальність за свої вчинки. Хто лякає всіх зброєю, буде горіти в пеклі. Хто живе з посмішкою, перед тими відкриються ворота раю.

Ми живемо у світі, де свобода людини бути собою має постійно захищатися від протиправних посягань. Треба обороняти свій суверенітет особистості, свободу переконань, свободу душевності та самоствердження.

Є чимало видів агресивного впливу та маніпуляцій людською свідомістю, до яких ми звикли і захищаємося від них з більшим чи меншим успіхом. Наші душі ізолюють простими істинами «ідентичності», заражають страхом та корумпують нездійсненними обіцянками, будь-якою ціною прагнуть зробити нас частиною керованого натовпу.

Диктовка, що нам треба думати і як нам треба жити, постійно супроводжує нас у новинах в засобах масової інформації, у пізнавальних та розважальних продуктах, в рекламі, з боку оточуючих, суспільства, освітніх систем, сім’ї, церкви, держави, тощо.

Наш внутрішній голос може і має бути сильнішим за цю диктовку, хоча слід прислухатися і бути також відкритими до всього оточуючого світу. Суверенітет особистості грунтується на розумінні єдності всього сущого, здатності людини силою розуму та віри в себе узгодити все буття та бути центром буття. Є лише одне, з чим людина не може погодитися – це зло приниження людини: обман, насильство, обмеження та уневільнення душі. Адже утвердження суверенітету особистості, віри в найвищу цінність людини – це завжди добро, а приниження людини – це завжди зло.

Захист своєї душевності, тобто духовної автономії від будь-яких видів залежності, з якими людина не може погодитися – це духовний правозахист, самооборона.

У цій публікації конспективно викладено техніку духовної самооборони, душевного правозахисту (самозахисту) у двох текстах-«декалогах» (кожен з них складається з десяти пунктів).

Текст «Тези про захист людей від тоталітарних ідей» присвячений послідовному самоствердженню людської віри в себе, вірності собі, володіння собою з метою поборення зла тоталітарних ідей – тобто, ідей, які є зверхніми по відношенню до людини і тому становлять загрозу суверенітету особистості.

У тексті «Декалог неадекватності злу» показано, як творити добро, поборюючи зло. «Неадекватність» означає невідповідність. Тобто, неадекватність злу – це незгода зі злом, поборення зла, буття собою за досконалим зразком Бога.

Якщо ви не знайдете у цих текстах необхідного вам способу поборення певного конкретного зла, пам’ятайте, що загальною ідеєю поборення зла є безмежність людини, наша здатність фантазувати і втілювати свої фантазії.

Можна починати фантазувати, уявляючи собі святе коло – символ релігійної віри в найвищу цінність людини, який символізує душу в центрі реальності. Як всередині кола, так і ззовні один чистий аркуш душі. Тому коло є умовним. Приберіть межі кола, вийдіть за межі, зрозумійте – «тут я, там я, все – я» – і ви подолаєте зло; це сила єдності людини з усією повнотою реальності, всеосяжності душі в просторі та часі.

Коло – досконалий початок розвитку, форма добра. Теорія зла у богослов’ї віри в найвищу цінність людини виходить з того, що зло теж має оманливу форму добра. Тільки його коло – не початок, а обмеження.

Коло зла – це протилежність кола добра, так зване «коло революції», цикл поворотів від зла до добра і від добра до зла. На підставі універсального морального критерію нашої релігії (самоствердження – добро, саморуйнування – зло) ми освоїли такі знання про зло. По-перше, зло є обмеженим добром. Це добро, що заперечує добро, тобто протиставляє своє добро «чужому», «іншому», ізолюється від повної єдності буття. По-друге, зло – бездушна сила. Яким би сильним воно не було, зло повністю або частково позбавлене сили людяності – віри в себе, вірності собі, володіння собою. По-третє, зло не розвивається. Обмеженість зла зупиняє його у розвитку і повертає до вихідного недосконалого стану, тому що фантазія пригнічується запереченням. При цьому коло революції може бути яким завгодно широким залежно від сили зла, хоча й не безмежним, бо безмежність характерна тільки для добра.

У спотвореній логіці розуму, відмежованого від душі і цим зіпсованого під дією злої сили, місце ідеального займає заперечення. Спотворений розум заперечує себе, виходячи з міркувань ідеалізації своєї залежності та приниженості. Добро завжди перемагає зло, бо добро сильніше за зло, яке є всього лише обмеженим добром, імітацією добра, а справжнє добро є досконалим, необмеженим і всеохопним, всесильним завдяки божественному дару суверенітету особистості.

1. Бути людиною – значить володіти собою і своїми ідеями. Кожна людина може вільно і самостійно формувати свій світогляд на підставі будь-яких ідей, вигадувати що завгодно, розуміти і заперечувати що завгодно як завгодно, самостійно визначати, які ідеї і яким чином слід втілювати в життя. Будь-яку ідею її прихильники можуть вважати правильною і безумовно істинною, навіть якщо у ідеї тільки один прихильник.

2. Всі ідеї належать людям, які їх вигадують, поділяють і використовують на свій смак, вірять у них і заперечують їх, тлумачать їх і уточнюють їх, погоджують їх і протиставляють їх як душі завгодно.

3. Кожна людина може висловлювати будь-які ідеї будь-якими словами і символами, самостійно визначаючи значення слів і символів. Кожна людина може здійснювати будь-які ідеї будь-якими вчинками, приймаючи як належне природні наслідки своїх вчинків.

4. Ніхто не може нікому нав’язувати ніякі ідеї, смисли, символи, визначення як «надлюдські», «надцінні», «загальноприйняті» і «єдино правильні».

5. Свобода заперечення включає в себе свободу заперечення заперечення. Заперечення будь-яких ідей завжди може бути відкинуто. Вигадки про помилковість, хворобливість або злочинність відкинутих ідей можуть бути відкинуті як помилкові, хворобливі або злочинні. Заперечення ідей у формі приниження їх прихильників може розглядатися як самоприниження принижуючого і заперечуючого суб’єкта.

6. Будь-які ідеї, які зв’язують людину; які заперечують свободу волі; які заважають людині володіти собою, вірити в себе, зберігати вірність собі; ідеї, нав’язані людині проти доброї волі без усвідомлено зробленого вибору на підставі повної інформації; ідеї, що пригнічують розум, оволодівають проти людської волі почуттями і відчуттями та використовуються для маніпуляції людиною – слід вважати тоталітарними ідеями.

7. З тоталітарними ідеями необхідно боротися і долати їх. Кожна людина може захищатися від нав’язуваних їй тоталітарних ідей, ігноруючи їх, а також заперечуючи і висміюючи. Злій силі тоталітарних ідей слід протиставляти добру волю суверенної особистості.

8. Ніяка особистість, корпорація, релігія, ідеологія, наукова, моральна, економічна, політична, цивілізаційна, культурна, інтелектуальна чи правова доктрина, державна, громадська, самодіяльна інституція не може нав’язувати людям тоталітарні ідеї в якості обов’язкової умови для згоди і взаємодії. Якщо такі умови нав’язуються, люди можуть сміливо не погоджуватися з ними і продовжувати взаємодіяти так, ніби подібних умов не висувалося.

9. Ідеї не повинні використовуватися для заволодіння умами, примусу до самопожертви або самоприниження на чиюсь користь. Зустрічаючись з таким зловживанням впливом тоталітарних ідей, люди сміливо й розумно допомагають один одному звільнитися від поневолення тоталітарними ідеями.

10. Ідеї повинні створюватися і використовуватися для самостійного розвитку людської особистості, відкритого розуму, доброї волі; енергетичних почуттів, які усувають або обходять всі мислимі обмеження, допомагають людині осягати і творчо додумувати всю повноту вічного буття, відчути себе центром і власником всього буття, які об’єднують людину з усім всесвітом і з усім людством співвласників всесвіту; для примирення протилежностей, успішного і щасливого узгодженого розвитку всіх без винятку життів; для взаєморозуміння і корисної взаємодії всіх без винятку людей незалежно від походження, переконань чи інших відчутних і уявних особливостей тіла і свідомості.

1. Не прожити жодного дня марно, але прожити кожен день з користю і з задоволенням.

2. Не піддаватися лінощам розуму, але не зациклюватися на думках, які заважають жити.

3. Не брати участь у безглуздих і нудних справах та зборах, але влаштовувати потрібні, радісні справи і зібрання, активно брати участь в них.

4. Не віддавати забагато тим, хто мені нічого доброго не зробив, але поважати кожного, хто мені нічого поганого не зробив.

5. Нікого і нічого не боятися більше, ніж навчив життєвий досвід, але до всього і до кожного ставитися уважно і творчо.

6. Не приймати подарунків, які заважають жити, але всіма своїми благами щедро ділитися з нужденними, поки це не заважає жити.

7. Вважати буднями свята, які заважають жити, але влаштовувати собі та іншим свята, коли душа бажає.

8. Не змушувати нікого жити зі мною за моїми правилами і спілкуватися моєю мовою, але при взаємній згоді з усіма охоче спілкуватися будь-якими мовами і жити за будь-якими правилами.

9. Не боротися з тим, що можна ігнорувати, але вчитися використовувати собі на радість та втіху все що завгодно і коли завгодно.

10. Цінувати самотність більше за нерозумні та агресивні об’єднання, але завжди відчувати себе заодно з усіма одинаками, зберігати єдність з усім розумним і люблячим людством.