User Tools

Site Tools


moral-law-of-open-religion-ua

МОРАЛЬНИЙ ЗАКОН ДУШЕВНОЇ РЕЛІГІЇ

Публікується згідно із виданням “Душевна релігія: священне писання, традиційний устрій, моральний закон і богословська наука релігійної віри в найвищу цінність людини” 1)

Мораль душевної релігії – це жива традиція самовдосконалення людини, звичаї та норми, які допомагають зрозуміти природу добра і зла та бути добром. Мораль визначається традиційним устроєм (віровченням, обрядом, організацією) душевної релігії та етикою. В свою чергу, етика душевної релігії є моральним вченням і богословською дисципліною, яка вивчає моральні системи, в т.ч. мораль душевної релігії, шляхи її реалізації та розвитку.

Закони – це універсальні принципи буття. Моральним законом у душевній релігії, на якому грунтується наша мораль та етика, вважається одноосібність або суверенітет особистості: віра в себе, вірність собі, володіння собою. Моральні закони пізнаються через вивчення Священного писання та богословської науки, через безпосереднє спілкування з Богом та духовну самооборону, у обрядах визначення добра і зла. Такі обряди проводяться за правилами Кодексу визначення добра і зла, результати визначення після найважливіших обрядів оприлюднюються в письмовій формі. Історія душевної релігії нараховує чимало оприлюднених результатів обрядів визначення добра і зла.

У Священному писанні, в притчі “Доля” Бог каже людині: “Твоє буття належить тобі”. Іншими словами, людина має бути собою, керуватися принципом “я – це я”, але керуватися послідовно, залишаючись собою однаково у радості та горі; саме такий моральний закон душевної релігії. Також в Священному писанні Бог дає універсальний моральний критерій релігійної віри в найвищу цінність людини: все, що утверджує найвищу цінність людини – добро; все, що принижує найвищу цінність людини – зло. Добро є душевністю, а зло бездушністю; добро є відкритістю, зло є ізоляцією; добро є самостійністю, зло є залежністю; добро є самоствердженням, зло є саморуйнуванням. Виходячи з принципу солідарності як важливої складової суверенітету особистості (Декл. 6), етика душевної релігії розглядає зло як обмежене добро, бездушну силу, безумну, не вірну собі, тим часом як силою душі є віра.

Сила добра полягає у його відкритості, а отже й безмежності. Тому Бог вчить (Симв. 26), що добро (як безмежна сила) завжди перемагає зло (як обмежену силу).

Моральні та етичні принципи

Традиційні моральні принципи душевної релігії викладені у Священному писанні, зокрема, у текстах Символ віри, 46 (щодо сенсу життя), Людина понад усе, 3, 4 (“Моральні принципи”, “Табу”), Діалог, 39-52. Ці принципи знаходять розвиток як у етичних принципах, так і в формулі віровизнання, в якій віруючі обіцяють не залежати від гріхів: брехні, насильства, безумної войовничості, страху, жадібності, прив’язаності; гордині, тобто протиставлення свого чужому, демонізації інакших; індивідофобії, тобто побоювання самотності та одинаків; знаходити свій сенс життя і щастя у розвитку, пізнанні та творенні, прагненні добра та боротьбі за добро; звертатися до Бога кожною думкою і вчинком, знаходити відповідь Бога у кожному висновку і наслідку, доброю волею і силою віри досягати досконалості.

Принципами етики душевної релігії є віра в себе (відкритий розум, всеохоплююча одноосібність), вірність собі (душевна одноосібність), володіння собою (самостійна одноосібність), а також моральність і мудрість як невід’ємні складові суверенітету особистості відповідно до слова Божого (Декл. 3, 7). Однак мудрість, яка справедливо підказує, що тою мірою, якою особа мислить і чинить зло, ця особа перестає бути людиною, має узгоджуватися із солідарністю, яка підказує, що з міркувань здорового глузду слід умовно розглядати як людину будь-який матеріальний об’єкт (тіло), яке потенційно може бути людиною (Декл. 6). У вирішенні подібних дилем і виявляється божественний дар моральності людини, тобто здатності самостійно розрізняти добро і зло.

Важливим етичним принципом є дієве очікування добра у підготовці до того, щоб добро збулося. Наприклад, до усіх істот ми намагаємося з ввічливості звертатися “великодушні добродії” (“великодушна добродійко”, “великодушний добродію”), очікуючи, що вони будуть людьми, навіть якщо шансів на це мало. У спілкуванні з душами (душевними спільнотами) ми поважаємо їх закони та звичаї, навіть недосконалі, та допомагаємо їм самоудосконалюватися; ми можемо залишатися вільними в собі, узгоджуючи свою волю з чужою неволею, якщо іншим не вистачає доброї волі звернутися до Бога і стати вільними. Прикладами такого прикрого становища, з яким ми боремось, кажучи правду, але й погоджуємось, не вступаючи у саморуйнівну війну за його правилами, є, наприклад, типова корумпованість мільярдів людей – прив’язка людини до чужих грошей, що належать ворожим до людини власникам великих капіталів (неофеодальній еліті, володарям “корпоративних” і “мережевих” вотчин), через оплату праці та благодійність, а через прив’язку до грошей і прив’язку до землі та натовпу, до недосконалих душевних спільнот (держави, корпорації, мережі), і навіть прив’язку релігії до землі та натовпу, яку дозволили собі нав’язати багато корумпованих релігійних діячів та організацій.

Ще одним етичним принципом є неприєднання до конфліктів. Ми виходимо з того, що конфлікти є узгодженим саморуйнуванням душ. Відтак, щоб уникнути саморуйнування, ми не вступаємо в конфлікти. Це не означає, що ми взагалі не обороняємося, навпаки, ми обороняємося через самовдосконалення. Іноді, піддаючись гріху, доводиться відповідати насильством на насильство, але для нас не є пріоритетом підготовка до цього, ми не прагнемо цього (хоч і не боїмося цього) і не пишаємося перемогами в таких ситуаціях, бо конфлікт завжди є злом. Наш вимушений вступ в конфлікт, хай навіть в формі справедливої та переможної самооборони, ми перш за все визнаємо поразкою в нашому душевному прагненні уникати конфліктів. Якщо вже не можна було не реагувати на нападки, треба, принаймні, стримувати себе, щоб вижити та дати вижити іншим і навчитися на власних помилках, як зробити так, щоб більше такий конфлікт не повторювався. Поразка душі з початком конфлікту не може забуватися при святкуванні перемог і має завжди нагадувати, що насильство не вирішує проблем; усі наївні рецепти насильницького вирішення проблем є злом та саморуйнівною брехнею. І якщо вже існує гріховна професія воїна, ми маємо потурбуватися про те, щоб воїни воювали лише між собою і не втягували у війну мирних людей, щоб ніхто не боявся їхніх погроз, що прийде “ворог”, бо вони такі самі, як “ворог”, і щоб ніхто не вірив їхнім спокусливим обіцянкам, ніби, якщо багато людей втягнеться у їхню дурну війну, від цього, нібито, життя може стати кращим. Війна приносить чесним людям лише гріх та смерть.

Етика душевної релігії вирізняється високою толерантністю до богохульства. Ми віримо, що, які б почуття не викликало богохульство, слід володіти собою відповідно до поради Божої у Священному писанні, розділі Осмислення, тексті Діалог, 66: відмежуй свідомість від зла! Зрештою, всесвіт – чистий аркуш (Дос. 1), і дивитися на нього слід саме так: як на чистий аркуш. Хай безумці зловтішаються своїми богохульствами, думаючи, що їм вдалося образити Бога чи віруючих. Ми ж побачимо лише чистий білий аркуш там, де вони старанно вимальовували свої непристойності під дією недосконалих почуттів. Не слід піддаватися спокусі інстинктивно реагувати агресією на богохульство. Суверенітет особистості має залишатися непорушним навіть у тому разі, якщо богохульство виявилося влучним і викликало певну зневіру. Бог каже: коли страшно, гірко, нудно, долаючи розчарування, хворобу, безсилля, коли віра слабшає – читай Символ віри або Священне писання в цілому; думай, мрій, черпай натхнення зі Священного писання (Рит. 2).

Богохульство може виявлятися у безумному прагненні безпосередньо принизити Бога або висловити зневагу до релігійної віри в найвищу цінність людини, до віруючих. Треба пам’ятати, що приниження людини і Бога є безумством, яке насправді принижує лише безумця (Бож. 21). Богохульство – наслідок недосконалості світогляду тих, хто нехтує спілкуванням з Богом та не бачить сенсу у досконалих ідеях слова Божого, дарованих у Священному писанні. Віруючим в найвищу цінність людини не слід плутати богохульство з інакодумством або сповідуванням іншої доброї релігії. Адже Бог заборонив нам зневажати вірою і переконаннями інших людей (Люд. 4.7). Більше того, моральна максима Символу віри, 39 вказує нам, сповідуючи свою релігію, поділяти віру кожної людини, поважати кожну релігію, що утверджує цінність людини. При цьому, звісно, слід пам’ятати принцип Божественного одкровення, 20: хто вважає, що Бог принижує людину, той принижує Бога і людину, такі злі переконання не можна поділяти. З посмішкою – адже посмішка є одним з джерел і обрядів нашої віри (Симв. 17, Рит. 8) – слід зазначити (і це свята правда), що у переліку різних шляхів до істини, наведених у Священному писанні, тексті Діалог, 12 значиться не тільки наука, віра, філософія, не тільки традиційні релігії, такі, як християнство, іслам, буддизм, індуїзм, іудаїзм, синтоїзм, тощо, але й навіть… атеїзм, котрий, за словом Божим, є досконалим як заперечення недосконалих уявлень про Бога. Таким чином, до атеїстичних формул на зразок «Бога нема» віруючим слід ставитись з розумінням (а також, безперечно, з посмішкою) і не сприймати їх як богохульство, оскільки навіть такі твердження можуть бути спричинені розумною і правильною спробою суверенної особистості звільнитись від забобонних, принизливих для людини стереотипів.

Добро – це душевні цінності, джерелом яких є вільна людина

У Священному писанні (Симв. 9, 10) Бог каже, що душа – це найвища цінність людини, і її силою є віра. Далі Бог пояснює: думки та ідеї, плани та задуми, мрії та знання, любов і пристрасть, терпіння і смирення, фантазія, надія, розуміння і співчуття, все найкраще у моїй свідомості – це душа. У дужковій нотації це зображується так: ( ) свідомість; ( ( ) ) душа.

Наука одноосібності визнає людину джерелом всіх цінностей і самостійною, найвищою цінністю. Найвищою – в тому сенсі, що це найбільш досконала душевна цінність, яка не тільки дає право на самостійність, але й зобов’язує до самодисципліни. Одна людина підніметься на гору і вважатиме, що весь світ внизу лежить у її ніг, а то й подумає, ніби здатна літати, кинеться вниз і уб’ється; це приклад нікчемної людини. Інша побачить з висоти чудову панораму і захоче показати її кожному, намалювати, привести і показати, де лежать різні шляхи-дороги, вибирай – не хочу; у такій щедрості, широті душі виражається справжня висота людини.

Душевні цінності – не щось містично більше за людину, а те, що корисно людині, причому людина самостійно визначає, що їй корисно. Але не можна плутати корисне з приємним, не можна піддаватися сліпій прив’язаності, жадібності, страху. Людина має володіти собою і підкоряти свої почуття життєвому досвіду, спогадам та фантазіям, які дозволяють робити все життя радісним, а не компенсувати зрідка оргіями приємності нещасне, безцільне та принижене в цілому життя. Поєднуючи самостійність з розумністю, людина набуває божественного або, якщо хочете, природного права судити про добро та зло, про корисне і шкідливе. І треба розуміти, що справжній розум – це відкритий розум, він завжди в процесі саморозвитку, в пошуку згоди зі всім буттям, а надто з кожною живою душею.

Цінності – все душевне, все те, що додає нам духовної сили, допомагаючи людині бути всеохопною як Бог, що узгоджує в одній особі та одноосібно стверджує своїм буттям всі мислимі людські цінності, узгоджує традиції, узгоджує протиріччя. З душевних цінностей ми черпаємо енергію, бо енергія завжди виникає у послідовності, єднанні, згоді. Хоча згоду треба постійно підтримувати живою, чесною, відкритою до всього нового і відвертою, бо в іншому разі сила згоди відчуджується від людей і починає нав’язувати себе, згода перестає бути владою над собою і перетворюється на залежність. Це зіпсована, корумпована згода – англійською мовою слово «corruption» значить псування.

Душевні цінності народжуються у їх безперервному ствердженні людиною і посилюються людською згодою, силою згоди, енергією узгодженого самоствердження людей. Справжні цінності не прив’язують до потреб, а звільнюють від обтяжливого споживання. Справжні цінності не тягнуть у минуле, а кличуть в майбутнє зі всією поважною переконливістю досвіду людського самоудосконалення, накопиченого кожною вільною душею в усіх кутках світу в усі часи. Душевні цінності не роз’єднують, а поєднують, як Бог об’єднує людей. Справжні цінності не провокують агресію, а допомагають домовлятися.

Гріш ціна тим цінностям, які ізолюють людину від всієї повноти буття чи у гріховній гордині, що веде прямо до пекла, протиставляють людині людину, Бога, суспільство, націю, любов, гроші чи будь-що інше. Істина в тому, що нічого надлюдського нема – і навіть людина, що наближається у своєму розвитку до Бога, ніколи не протиставить себе чи якісь свої цінності іншим людям, оскільки Бог згоден з кожною людиною і узгоджує всі цінності, а суперечність із цим зразком, виражена у гордині протиставлення свого чужому, принижує людину. Бог не може бути зверхнім, бо зверхність є гріхом, а Бог безгрішний, і за прикладом Бога людина у розвитку своєї всеохопності також має позбавлятися усіх ілюзій власної зверхності. Гординя робить одноосібність недосконалою, позбавляючи її сили всеохопності, бо тільки всеохопна одиниця стає рівноцінною безлічі, а обмежена одиниця, навіть у формі широкого об’єднання, протистоїть безлічі та зрештою втрачає цінність, зливаючись із недосконалою безліччю у вічній приниженості вічного бою, де навіть перемоги обертаються поразками.

Гординя як протиставлення свого чужому, своїх – чужим, завжди спростовує претензії на святість та досконалість. Тож коли вам розповідають про якихось надлюдських богів чи героїв, знайте: це вигадані істоти, яким оповідач просто приписав свій гріх гордині, а отже, він і його вигадка далекі від істинної досконалості, що відкривається віруючим у найвищу цінність людини у одкровеннях безпосереднього спілкування з Богом подумки.

Бог – наша фантазія і наша совість; хто не може вигадати світ кращим, ніж він здається недосконалим відчуттям і по-чуттям, кому не вистачає совісті старанно та цілеспрямовано здійснювати свої мрії, той не знає істинного Бога. Слідуючи прикладу Бога, кожна людина може стверджувати свою безмежність. Хоч би й такими словами, сказаними Богом у Священному писанні релігійної віри в найвищу цінність людини: «Я є всесвіт». Бо цінність людини як творця і судді цінностей, пророка, здатного подумки спілкуватися з Богом і розуміти його відповіді на людські молитви у наслідках власних задумів та вчинків – така цінність людини робить кожну людину всеохоплюючою, універсальною, безмежною. Це досконалість людини і душевність людини, добра воля, розуміння сенсу життя, підказаного Богом в Символі віри, тексті розділу Одкровення того ж Священного писання релігійної віри в найвищу цінність людини: сенс життя у розвитку, пізнанні та творенні, у прагненні добра та боротьбі за добро, і такий життєвий шлях веде до щастя. Усвідомлення цього є релігійною вірою в найвищу цінність людини, яку я сповідую і знаю, що кожна людина сповідує її також, навіть якщо називає її інакше та користується іншими словами, щоб висловлювати свою цінність, свою всеохопність, щоб творити, стверджувати та узгоджувати цінності, показуючи широту та відкритість людської душі.

Зло – це бездушна сила, обмежене добро

Природу зла не менш важливо розуміти, ніж природу добра. Священне писання містить чимало пояснень стосовно природи зла. Наприклад, користуючись алфавітним покажчиком до Священного писання, за словом «Зло» знаходимо наступні посилання: Симв. 18-33; Пер. 16; Люд. 3-4; Діал. 34, 48. Важливо уважно прочитати і усвідомити зміст цих уривків Священного писання, пройтися по відповідних перехресних посиланнях, перш ніж ставити питання та шукати відповіді на них для глибшого розуміння природи зла.

Одне з таких питань – в чому сила зла? Як бездушне зло, безумство може об’єднувати людей? Адже ми віримо, що спільноти є душами (Діал. 55-56), що люди об’єднуються у договірній співпраці, розумній солідарності. Об’єднання людей навколо зла у спостерігача-мораліста викликає спокусу творення собі ворога, одушевлення зла, тобто визнання злими людських душ, тоді як ми знаємо зі Священного писання, що кожна душа є досконало доброю. Ми вважаємо не більш ніж способом посміятися над собою і нагадати собі про необхідність уникати вчинення гріхів ідеї так званих «злих духів», «диявола», «сатани» – казкових ворогів людства, значення яких часто перебільшується в інших релігіях для того, щоб спонукати до віри шляхом залякування, що у нашій релігії робити не прийнято. Віра, заснована на страху, є безумною та безсилою.

Сила – це єдність, узгодженість буття, взаємодія чинників, що рухають буття. Сила може бути тим, що творить і чим володіє людина або, навпаки, тим, чому підкоряється і від чого залежить людина. Зрозуміло, що ці два підходи є моральними антиподами: перший підхід розвиває розум, веде до розвитку і множить добро, другий підхід зумовлений безумством, виправдовує деградацію і допускає зло.

Тобто, сила може бути як душевною (сила добра), так і бездушною (сила зла).

Силою душі є віра (Симв. 9). Силою зла є пристрасті (Пер. 4). Пристрасті характерні для людського тіла, проявляються у дії інстинктів, бездушних рефлексів та рефлексій свідомості, у простих потребах, почуттях, відчуттях, тощо. Але пристрасті можуть служити і душі (Симв. 10), коли вони є керованими та спрямованими на володіння собою, підпорядковані людській самодисципліні. Можна сказати, що некеровані пристрасті псують людину, порушують її суверенітет особистості, роблять її залежною від стихії зла. Тобто, віра може узгоджуватися з пристрастями, але і припиняти пристрасті, в цьому її керуюча сила на людському життєвому шляху розвитку та щастя.

На прикладі пристрастей видно, що сила душі є розумною силою, тоді як сила зла позбавлена розуму. Розумну людину пристрасті поєднують зі світом, а нерозумне тіло пристрасті відокремлюють від душі, підкоряють це тіло зовнішнім впливам, чи то стихії зла, чи то маніпулюванню злої сили. Зла сила є очевидною формою зла. Ми заперечуємо богохульні уявлення про те, що якихось людей Бог міг створити злими за своєю природою, оскільки ми вважаємо кожну людину доброю. Але ми визнаємо, що єдності душі та тіла можуть перешкоджати ті чи інші бездушні й нерозумні злі сили, яких не треба боятися, хоча їх треба вивчати та вчитися ними володіти, перетворюючи їх на знаряддя добра – адже злою є лише та сила, якою не володіє добра воля душі.

Злі сили є недосконалостями буття, що долаються в процесі людського розвитку.

У Символі віри, 24 сказано, що зло може об’єднати двох чи більше людей, розчинити їх особистості, отруїти їх душі жагою приниження. Цим твердженням ілюструються тези про силу зла та оманливість його форм.

Власне, наївні матеріалістичні уявлення про існування «невиправно злих людей», які ми заперечуємо, пояснюються оманливою формою зла, коли прояви злої сили виглядають як нібито розумні міркування та дії людини.

Треба розуміти, що коли людина діє під впливом пристрасті, яка пересилила недосконалий розум – наприклад, страху, жадібності, прив’язаності – вона не володіє собою і раніше послідовний розум залишається тільки формою, оболонкою, видимістю людяності. Насправді в такій ситуації ми бачимо перед собою не людину, а інстинктивно реагуючу істоту, бездушне втілення сили зла.

У наведеному вище фрагменті слова Божого йдеться про об’єднання двох чи більше людей з тієї причини, що зло не може об’єднати одну людину, як це робить душевність, тобто – зло не може об’єднати людину з усім світом. Ніяка сила зла не може створити таке одиничне досконале об’єднання, яке є душею, всеохоплюючим одушевленням буття. Зло роз’єднує людину зі світом, протиставляє себе людині.

Сила зла є межею розвитку людини, зупинкою у розвитку, коли людина припиняє опановувати себе і дозволяє гріхам осквернити святиню свого володіння собою.

Злий розум – видимість людяності за формою, а по суті замкнена свідомість, ізольована від Бога стихією злої сили. Але зло є недосконалим станом розуму і ні в якому разі не може розглядатися як сутність розуму, бо він є Божий дар.

Злих сил не слід боятися, особливо не варто у паніці принижувати людську душу грішника, бо це також буде гріхом, проявом злої сили страху та (або) безвір’я.

Поки людина залишається людиною, вона здатна побороти впливи злих сил, особливо за допомогою і за підтримки добрих людей. Добрий розум є відкритим розумом, що у безперервному саморозвитку усвідомлює та опановує єдність та безмежність буття.

Силою добра є відкритість, силою зла – відмежування

Вчення про єдність буття релігійної віри в найвищу цінність людини базується на понятті досконалого початку, що розкривається у тексті Досконалий початок – першому тексті Священного писання. Там же єдність буття візуалізується у формі чистого аркуша, на якому людина може уявляти будь-які межі, в тому числі кола, точки.

Чистота аркуша уособлює душевність, досконалість, а межі людина уявляє для зручності на підставі тих чи інших пристрастей, впливів, сил.

Сила віри в себе, наприклад, змальовується у формі символу нашої релігії – кола, що зображає людину в центрі всесвіту: всередині досконалість внутрішнього світу, зовні досконалість зовнішнього світу, і вони єдині та подібні.

Уявляючи собі межі, людина заперечує досконалість. І добрий розум усвідомлює умовність будь-яких меж, бачить ідеалом свого розвитку єдність зі всім світом. Межі є лише частиною буття доброго розуму.

Сила добра є удосконаленням, що включає в себе, але не вичерпується відмежуванням. Натомість сила зла є відмежуванням заради відмежування, вічним запереченням. Зла сила виявляється у запереченні та руйнуванні, навіть якщо її оманлива форма заспокоює наївний розум безплідними мріями про розвиток та творення на руїнах та у спустошенні, спричиненому злою силою.

Добре об’єднання людей є договірним та добровільним і базується а розвитку людини у процесі співпраці. Натомість зле об’єднання оволодіває людиною, руйнуючи її суверенітет, її володіння собою і перетворюючи людське тіло на частину бездушної злої сили.

У візуалізації досконалого початку розвиток доброго об’єднання є розсуванням меж кола душевної спільноти аж до стирання усіх меж та перетворення душі у досконалу єдність всього буття в цілому, яке символізує чистий аркуш, тоді як зле об’єднання є перетворенням буття на суцільну межу, на одну точку, відмежовану від досконалості.

Логіка зла

У спотвореній логіці розуму, відмежованого від душі і цим зіпсованого під дією злої сили, місце ідеального займає заперечення.

Спотворений розум заперечує себе, виходячи з міркувань ідеалізації своєї залежності та приниженості. Таке заперечення і породжує об’єднання двох та більше людей, які піддалися гріху самозаперечення: їх об’єднує не реалізація спільного задуму, а спільне приниження перед фактом спільної біди, конфлікту, змагання, боротьби, тощо. Тобто, між ними виникає вимушена, а не добровільна взаємодія, яку важко вважати згодою чи договором і взагалі неможливо вважати душевною спільнотою, якщо тільки не обманювати себе. З іншого боку, якщо безсилля не може розглядатися як душевність, то заперечення є певною формою душевності. Якось хранитель віри розповів, що, коли він був нігілістом, вигадав таке парадоксальне формулювання: “Абсолютної істини немає! Це абсолютна істина”. І з цього почався шлях до віри. Отже, від абсолютного заперечення до абсолютної віри кілька кроків. Хоча потрібна добра воля, аби зробити ці кроки, інакше заперечення так і залишиться запереченням.

Розум, логіка якого спотворена силою зла, може навіть зберігти якісь зачатки філософського мислення, тільки його ідеалізм стає обмеженим – відмежувальним, войовничим, заперечувальним. Спотворюються і початки креативного ідеалізму, він стає войовничим матеріалізмом.

Принципи єдності матеріального з ідеальним та творчого розвитку підміняються запереченням ідеального та змагальним розвитком.

Закони креативного ідеалізму стають пародіями на філософію, виправданням гріхів замість розуміння буття: ідеалізація дійсного перетворюється на заперечення дійсного (виправдання обмеженості, обману), здійснення ідеального – на здійснення запереченого (виправдання непослідовності, непорядності), ідеалізація ідеального – на заперечення заперечення (виправдання залежності, безвір’я).

Але слід зазначити, що в принципі заперечення може бути всеохопним, коли добрі люди, прагнучи оволодіти злою силою і перетворити її на добру, беруть за точку відліку цю спотворену логіку та розвивають її у звичному для віри в найвищу цінність людини напрямку єдності буття, пробуджують віру, маніпулюючи тими ж пристрастями, якими раніше віру руйнувала зла сила. Найпростішим і здавна відомим підходом такого характеру є подолання сильного зла малим злом (Люд. 3.5). Чеснотою послідовності долається безчестя спотворення, і, послідовно називаючи ідеалізацію запереченням, ми заперечуємо заперечення та зрештою приходимо до свідомої віри в найвищу цінність людини у її найвищому прояві – ідеалізації ідеального. Іншими словами, коли зла сила зберігає форму доброї душі, нею легше оволодівати, розвиваючи логіку цієї форми і зрештою приводячи у відповідність форму та зміст буття, повертаючи зв’язок душі й тіла, нагадуючи душі про необхідність досконалого володіння собою. Зла сила робить все буття недосконалим, але не заважає нам удосконалювати його, оскільки боротьба зі злом – частина сенсу життя людини (Симв. 46). Зло буває сильним, але віра в найвищу цінність людини завжди сильніша за зло (Симв. 25). Це означає, що нема такої злої сили, яку б ми не могли подолати силою віри в найвищу цінність людини – своєю вірою в себе, вірністю собі, володінням собою; людськими добрими думками і добрими ділами.

Революційне коло подолання спокус логіки зла

Коло – символ релігійної віри в найвищу цінність людини, який позначає душу в центрі реальності. Насправді як всередині кола, так і ззовні чистий аркуш. Тому коло є умовним. Уявна межа кола підкреслює єдність людини з усією повнотою реальності, всеосяжність душі в просторі та часі.

Коло – досконалий початок розвитку, форма добра. Але зло теж має оманливу форму добра. Тільки його коло – не початок, а обмеження. Це коло революції, цикл поворотів від зла до добра і від добра до зла. На підставі універсального морального критерію нашої релігії (самоствердження – добро, саморуйнування – зло) ми оволоділи такими знаннями про зло. По-перше, зло є обмеженим добром. Це добро, що заперечує добро. По-друге, зло – бездушна сила. Яким би сильним воно не було, зло позбавлене сили людяності – віри в себе, вірності собі, володіння собою. По-третє, зло не розвивається. Обмеженість зла зупиняє його у розвитку і повертає до вихідного недосконалого стану, тому що фантазія пригнічується запереченням.

При цьому коло революції може бути яким завгодно широким залежно від сили зла. Цикл розвитку, відомий нам з філософії креативного ідеалізму, з урахуванням знань про зло дозволяє детально описати коло революції. Для цього ми доповнюємо цикл розвитку його протилежністю, циклом недосконалості, де місце ідеалізації займає заперечення.

Ось приклади руху по колу революції. За годинниковою стрілкою: марність – фантазія – творчість – творення – корисність – спеціалізація – формалізм – обман – марність. Проти годинникової стрілки: марність – обман – злодіяння – самопожертва – корисність – гордість – жадібність – ілюзії – марність.

Рухаючись від зла до добра шляхом утвердження добра чи заперечення зла, ми можемо вийти з кола, визнавши добро злом у зв’язку із недостатністю добра, або рухатися далі по колу, обмежуючись досягнутим добром, з наслідками, подібними до описаних вище прикладів. Але й виходячи з кола революції, ми потрапляємо у нове, більш широке коло революції, з якого нам теж доведеться вийти.

Священність почуття гумору та почуття міри й краси

У релігійній вірі в найвищу цінність людини почуття гумору вважається священним; посмішка – доказом душевності (Симв. 12); будь-які війни ми прагнемо перетворювати на жарт (Люд. 3.4). Ми навіть не обурюємося пародійними релігіями (пастафаріанство, копімізм, або зовсім нове українське “конституціанство”, тощо), а намагаємося поділяти їх веселий настрій, бо розуміємо, що вони висміюють та руйнують недосконалі (в т.ч. догматичні, заформалізовані, ізоляціоністські та агресивно невіглаські) уявлення про душу, Бога, Священне, Абсолютне, тим часом як справжню віру сміх тільки збагачує та укріплює. Почуття гумору священне ще й тому, що влучним жартом можна відвернути війну, змусити самовикритись рабів власного лукавства та ненависті, яким довгий час вдається дурити самих себе і весь світ, наче вони віруючі та моральні люди. Вони вибухають гнівом, починають зривати на комусь свою злість, і людство бачить їх справжнє нутро. Тобто, душа-жартівник викликає вогонь на себе, але все обходиться малою кров’ю, весь світ повстає проти кривдників жартівника і з Божою допомогою карає їх за нестриманість, тим часом як без жартів вони могли б далі сіяти серйозну ненависть та розколоти людство на великі партії смертельних ворогів.

Живучи під владою нудьги, люди рідко замислюються над тим, чи не є дрібними та сміхотворними ті псевдо-святині, які заважають нам всім вдихнути повні груди свіжого повітря та добряче посміятися над собою.

Почуття гумору нерозривно пов’язане із почуттям міри й краси, “внутрішнім тормозом” людини, інтуїтивним розумінням морального закону душевної релігії через емоційний інтелект. Почуття гумору спонукає гратися з істиною, а почуття міри допомагає при цьому цінувати згоду з усім буттям і таким чином не дозволяє веселій грі спотворитись до саморуйнування. Так гумор і міра приводять нас до істинної віри, бо почуття віри живе посередині між цими священними протилежностями і розвивається разом з ними. Без них не може бути розвитку віри. А віру треба розвивати, бо поки віра залишається просто почуттям, це пуста віра, її чудотворний потенціал не реалізований. Зі сміхом ми випробовуємо віру, дотримуючись здорового глузду через почуття міри й краси, і віра міцнішає.

Жартувати неможливо без віри. В анекдоті зіштовхуються дві версії правди, які ми беззастережно прийняли на віру, хоча вони являють собою повну протилежність. Ця парадоксальна діалектика викликає великий вибух сміху. Трясеться всесвіт, в усі боки розлітаються зірки і планети, одна з яких дивом дістається нам, як подарунок долі. Тут, на своїй землі, один в полі радіє волі, і ми смілішаємо, відчуваючи твердий грунт під ногами. І починаємо фантазувати, і знаходимо свою правду – хоча раніше не дозволяли собі цього, чекали вказівок згори. Так із віри народжується жарт, а із жарту народжується істина. Веселощі, як найкраща молитва, знімають стрес, рятують від страху, дають силу втілювати в життя сміливі вигадки. Вони закарбовують у пам’яті кращі дні нашого життя. І вони допомагають нам усвідомити помилки, а потім уникати їх повторення. Коли хтось закидає, що веселощі можуть образити релігійні почуття, кажу у відповідь: не ображайте моє священне почуття гумору! Знаєте, справжні релігійні почуття відрізняються від інших почуттів тим, що вони спонукають стримувати неприборкані, саморуйнівні емоції, особливо лють і агресію. За своєю природою люди такі й житте таке, що ми постійно стикаємося з чимось незвичним і неприємним. Але релігійні почуття допомагають нам прийняти світ таким, який він є, не втрачаючи самоконтролю. Те ж саме можна сказати і про почуття гумору. Коли люди сміються, вони відверті та відкриті всьому світу. Жартуючи, ми вчимося новому. Робимо навдивовижу корисні відкриття. Але залишаємося собою, незважаючи на зміни. І потім, перед обличчям вічності, несемо відповідальність за свої вчинки. Хто лякає всіх зброєю, буде горіти в пеклі. Хто живе з посмішкою, перед тими відкриються ворота раю.

"Сила добра у його відкритості": моральний закон духовної самооборони

Ми живемо у світі, де свобода людини бути собою має постійно захищатися від протиправних посягань. Треба обороняти свій суверенітет особистості, свободу переконань, свободу душевності та самоствердження.

Є чимало видів агресивного впливу та маніпуляцій людською свідомістю, до яких ми звикли і захищаємося від них з більшим чи меншим успіхом. Наші душі ізолюють простими істинами «ідентичності», заражають страхом та корумпують нездійсненними обіцянками, будь-якою ціною прагнуть зробити нас частиною керованого натовпу.

Диктовка, що нам треба думати і як нам треба жити, постійно супроводжує нас у новинах в засобах масової інформації, у пізнавальних та розважальних продуктах, в рекламі, з боку оточуючих, суспільства, освітніх систем, сім’ї, церкви, держави, тощо.

Наш внутрішній голос може і має бути сильнішим за цю диктовку, хоча слід прислухатися і бути також відкритими до всього оточуючого світу. Суверенітет особистості грунтується на розумінні єдності всього сущого, здатності людини силою розуму та віри в себе узгодити все буття та бути центром буття. Є лише одне, з чим людина не може погодитися – це зло приниження людини: обман, насильство, обмеження та уневільнення душі. Адже утвердження суверенітету особистості, віри в найвищу цінність людини – це завжди добро, а приниження людини – це завжди зло.

Захист своєї душевності, тобто духовної автономії від будь-яких видів залежності, з якими людина не може погодитися – це духовний правозахист, самооборона.

У цій публікації конспективно викладено техніку духовної самооборони, душевного правозахисту (самозахисту) у двох текстах-«декалогах» (кожен з них складається з десяти пунктів).

Текст «Тези про захист людей від тоталітарних ідей» присвячений послідовному самоствердженню людської віри в себе, вірності собі, володіння собою з метою поборення зла тоталітарних ідей – тобто, ідей, які є зверхніми по відношенню до людини і тому становлять загрозу суверенітету особистості.

У тексті «Декалог неадекватності злу» показано, як творити добро, поборюючи зло. «Неадекватність» означає невідповідність. Тобто, неадекватність злу – це незгода зі злом, поборення зла, буття собою за досконалим зразком Бога.

Якщо ви не знайдете у цих текстах необхідного вам способу поборення певного конкретного зла, пам’ятайте, що загальною ідеєю поборення зла є безмежність людини, наша здатність фантазувати і втілювати свої фантазії.

Можна починати фантазувати, уявляючи собі святе коло – символ релігійної віри в найвищу цінність людини, який символізує душу в центрі реальності. Як всередині кола, так і ззовні один чистий аркуш душі. Тому коло є умовним. Приберіть межі кола, вийдіть за межі, зрозумійте – «тут я, там я, все – я» – і ви подолаєте зло; це сила єдності людини з усією повнотою реальності, всеосяжності душі в просторі та часі. Коло – досконалий початок розвитку, форма добра. Добро завжди перемагає зло, бо добро сильніше за зло, яке є всього лише обмеженим добром, імітацією добра, а справжнє добро є досконалим, необмеженим і всеохопним, всесильним завдяки божественному дару суверенітету особистості.

Тези про захист людей від тоталітарних ідей

1. Бути людиною – значить володіти собою і своїми ідеями. Кожна людина може вільно і самостійно формувати свій світогляд на підставі будь-яких ідей, вигадувати що завгодно, розуміти і заперечувати що завгодно як завгодно, самостійно визначати, які ідеї і яким чином слід втілювати в життя. Будь-яку ідею її прихильники можуть вважати правильною і безумовно істинною, навіть якщо у ідеї тільки один прихильник.

2. Всі ідеї належать людям, які їх вигадують, поділяють і використовують на свій смак, вірять у них і заперечують їх, тлумачать їх і уточнюють їх, погоджують їх і протиставляють їх як душі завгодно.

3. Кожна людина може висловлювати будь-які ідеї будь-якими словами і символами, самостійно визначаючи значення слів і символів. Кожна людина може здійснювати будь-які ідеї будь-якими вчинками, приймаючи як належне природні наслідки своїх вчинків.

4. Ніхто не може нікому нав’язувати ніякі ідеї, смисли, символи, визначення як «надлюдські», «надцінні», «загальноприйняті» і «єдино правильні».

5. Свобода заперечення включає в себе свободу заперечення заперечення. Заперечення будь-яких ідей завжди може бути відкинуто. Вигадки про помилковість, хворобливість або злочинність відкинутих ідей можуть бути відкинуті як помилкові, хворобливі або злочинні. Заперечення ідей у формі приниження їх прихильників може розглядатися як самоприниження принижуючого і заперечуючого суб’єкта.

6. Будь-які ідеї, які зв’язують людину; які заперечують свободу волі; які заважають людині володіти собою, вірити в себе, зберігати вірність собі; ідеї, нав’язані людині проти доброї волі без усвідомлено зробленого вибору на підставі повної інформації; ідеї, що пригнічують розум, оволодівають проти людської волі почуттями і відчуттями та використовуються для маніпуляції людиною – слід вважати тоталітарними ідеями.

7. З тоталітарними ідеями необхідно боротися і долати їх. Кожна людина може захищатися від нав’язуваних їй тоталітарних ідей, ігноруючи їх, а також заперечуючи і висміюючи. Злій силі тоталітарних ідей слід протиставляти добру волю суверенної особистості.

8. Ніяка особистість, корпорація, релігія, ідеологія, наукова, моральна, економічна, політична, цивілізаційна, культурна, інтелектуальна чи правова доктрина, державна, громадська, самодіяльна інституція не може нав’язувати людям тоталітарні ідеї в якості обов’язкової умови для згоди і взаємодії. Якщо такі умови нав’язуються, люди можуть сміливо не погоджуватися з ними і продовжувати взаємодіяти так, ніби подібних умов не висувалося.

9. Ідеї не повинні використовуватися для заволодіння умами, примусу до самопожертви або самоприниження на чиюсь користь. Зустрічаючись з таким зловживанням впливом тоталітарних ідей, люди сміливо й розумно допомагають один одному звільнитися від поневолення тоталітарними ідеями.

10. Ідеї повинні створюватися і використовуватися для самостійного розвитку людської особистості, відкритого розуму, доброї волі; енергетичних почуттів, які усувають або обходять всі мислимі обмеження, допомагають людині осягати і творчо додумувати всю повноту вічного буття, відчути себе центром і власником всього буття, які об’єднують людину з усім всесвітом і з усім людством співвласників всесвіту; для примирення протилежностей, успішного і щасливого узгодженого розвитку всіх без винятку життів; для взаєморозуміння і корисної взаємодії всіх без винятку людей незалежно від походження, переконань чи інших відчутних і уявних особливостей тіла і свідомості.

Декалог неадекватності злу

1. Не прожити жодного дня марно, але прожити кожен день з користю і з задоволенням.

2. Не піддаватися лінощам розуму, але не зациклюватися на думках, які заважають жити.

3. Не брати участь у безглуздих і нудних справах та зборах, але влаштовувати потрібні, радісні справи і зібрання, активно брати участь в них.

4. Не віддавати забагато тим, хто мені нічого доброго не зробив, але поважати кожного, хто мені нічого поганого не зробив.

5. Нікого і нічого не боятися більше, ніж навчив життєвий досвід, але до всього і до кожного ставитися уважно і творчо.

6. Не приймати подарунків, які заважають жити, але всіма своїми благами щедро ділитися з нужденними, поки це не заважає жити.

7. Вважати буднями свята, які заважають жити, але влаштовувати собі та іншим свята, коли душа бажає.

8. Не змушувати нікого жити зі мною за моїми правилами і спілкуватися моєю мовою, але при взаємній згоді з усіма охоче спілкуватися будь-якими мовами і жити за будь-якими правилами.

9. Не боротися з тим, що можна ігнорувати, але вчитися використовувати собі на радість та втіху все що завгодно і коли завгодно.

10. Цінувати самотність більше за нерозумні та агресивні об’єднання, але завжди відчувати себе заодно з усіма одинаками, зберігати єдність з усім розумним і люблячим людством.

moral-law-of-open-religion-ua.txt · Last modified: 2016/08/13 17:31 by faithkeeper